|
Музичний салонВечори класичної музики  ...Бетховен виріс в убогості. Батько пропивав свою убогу платню; він займався із сином грою на скрипці і фортепіано в надії, що той стане вундеркіндом, новим Моцартом, і забезпечить родину. Згодом батьку додали платня в розрахунку на майбутнє його обдарованого і працьовитого сина. Попри все те хлопчик непевно володів скрипкою, а на фортепіано (як і на скрипці) любив більше імпровізувати, чим удосконалювати техніку гри.
Загальна освіта Бетховена було настільки ж несистематична, як і музична. В останньому, однак, велику роль грала практика: він грав на альті в придворному оркестрі, виступав виконавцем на клавішних інструментах, у тому числі на органі, яким зумів швидко опанувати. К.Г.Нефі, з 1782 боннський придворний органіст, став першим дійсним учителем Бетховена (у числі іншого він пройшов з ним весь Добре темперований клавір И.С.Баха). Обов'язки Бетховена як придворного музиканта значно розширилися, коли ерцгерцог Максиміліан Франц став курфюрстом Кельнським і почав піклуватися про музичне життя Бонна, де розташовувалася його резиденція. У 1787 Бетховенові удалося уперше відвідати Відень - у той час музичну столицю Європи. По розповідях, Моцарт, послухавши гру юнака, високо оцінив його імпровізації і напророкував йому велике майбутнє. Але незабаром Бетховен повинний був повернутися додому - його мати лежала при смерті. Він залишився єдиним годувальником родини, що складалася з безпутного батька і двох молодших братів.
Обдарованість юнака, його жадібність до музичних вражень, палка і сприйнятлива натура привернули увагу деяких освічених боннських сімейств, а блискучі фортепіанні імпровізації забезпечили йому вільний вхід у будь-які музичні збору. Особливо багато зробило для нього сімейство Бройнінг, що взяло опіку над незграбним, але оригінальним молодим музикантом. Доктор Ф.Г.Вегелер став йому другом на все життя, а граф Ф.Е.Г.Вальдштейн, його захоплений шанувальник, зумів переконати ерцгерцога послати Бетховена для навчання у Відень.
У Відні, куди Бетховен приїхав у другий раз у 1792 і де залишався до кінця своїх днів, він швидко знайшов титулованих друзів-меценатів.
Люди, що зустрічалися з молодим Бетховеном, описували двадцятилітнього композитора як кремезну молоду людину, схильну до франтівства, часом зухвалу, але добродушну і милу у відносинах із друзями. Розуміючи недостатність своєї освіти, він відправився до Йозефа Гайдна, визнаного віденського авторитета в області інструментальної музики (Моцарт умер роком раніше) і якийсь час приносив йому для перевірки вправи в контрапункті. Гайдн, однак, незабаром охолонув до перекірливого учня, і Бетховен потай від нього став брати уроки в И.Шенка і потім у більш ґрунтовного И.Г.Альбрехтсбергера. Крім цього, бажаючи удосконалитися у вокальному хисті, він відвідував протягом декількох років знаменитого оперного композитора Антоніо Сальєрі. Незабаром він ввійшов у кружок, що поєднував титулованих аматорів і професійних музикантів. Князь Карл Ліхновський увів молодого провінціала в коло своїх друзів.
Питання, наскільки середовище і дух часу впливають на творчість, неоднозначний. Бетховен читав добутки Ф.Г.Клопштоку, одного з попередників руху "Бури і натиску". Він був знакомий з Ґете і глибоко почитав мислителя і поета. Політичне і громадське життя Європи того часу було тривожною: коли Бетховене прибув у 1792 у Відень, місто був схвильований звістками про революцію у Франції. Бетховен захоплено приймав революційні гасла й оспівував волю у своїй музиці. Вулканічна, вибухова природа його творчості - безсумнівно, утілення духу часу, але тільки в тім змісті, що характер творця був якоюсь мірою сформований цим часом. Сміливе порушення загальноприйнятих норм, могутнє самоствердження, грозова атмосфера бетховенської музики - усе це було б немислимо в епоху Моцарта.
Проте, ранні бетховенські твори багато в чому випливають канонам 18 в.: це відноситься до тріо (струнним і фортепіанним), скрипковим, фортепіанним і віолончельним сонатам. Фортепіано було тоді для Бетховена найближчим інструментом, у фортепіанних добутках він із граничною щирістю виражав самі таємні почуття, а повільні частини деяких сонат (наприклад, Largo e mesto із сонати ор. 10, № 3) перейняті вже романтичним томлінням. Патетична соната ор. 13 - теж очевидне передбачення більш пізніх бетховенських експериментів. В інших випадках його новаторство носить характер раптового вторгнення, і перші слухачі сприймали його як явну сваволю. Видані в 1801 шістьох струнних квартетів ор. 18 можна вважати самим великим досягненням цього періоду; Бетховен явно не поспішав з публікацією, усвідомлюючи, які високі зразки квартетного листа залишили Моцарт і Гайдн. Перший оркестровий досвід Бетховена зв'язаний із двома концертами для фортепіано з оркестром (№ 1, до мажор і № 2, сі-бемоль мажор), створеними в 1801: у них він, очевидно, теж не був упевнений, будучи добре знайомим з великими досягненнями Моцарта в цьому жанрі. У числі найбільш відомих (і найменш зухвалих) ранніх добутків - септет ор. 20 (1802). Наступний опус, Перша симфонія (опублікована наприкінці 1801) - перше чисто оркестровий твір Бетховена.
Перший сценічний добуток - балет про лицарів, сюжет якого був розроблений графом Вальдштейном, написано приблизно в 1790 році. Ще один балет - "Образ Прометея" - Бетховен пише в 1800-1801 роках. Але віденська публіка вимагала збудливої музики, легені розваги, тому не прийняла це серйозне і глибоке за змістом добуток. Аналогічна доля очікувала поставленого на сцені в 1810 році "Егмонта". До драми Ґете Бетховен написав увертюру, оркестрові інтермецо, переможну симфонію і дві пісні Клерхен. Симфонічне по розмаху добуток незабаром після постановки зійшло зі сцени і тепер іноді виповнюється в концертах.
Коли з геніального учня Бетховен перетворюється у великого композитора, його осягає найжорстокіший удар долі. У 26 років у нього починає псуватися слух, і згодом цей недолік виявляється усе виразніше. Композитор ще молодий, він любить бувати серед людей, але викладається своєї глухоти; він похмурий, суворий, іноді до брутальності відвертий, хоча серце його повне ніжності. Розпач Бетховена відбилося в 14-й ("Місячної") і в 17-й сонатах. Але криза була переборена; поява Третьої симфонії (1804) ознаменувалася перемогу людської волі. Бетховен хотів присвятити симфонію Наполеонові. Однак, проголосивши себе імператором, колишній кумир став в очах композитора катом революції. Симфонія одержала назву "Героїчна".
Бетховена надихали героїчні сюжети. Така його єдина опера "Фиделио" (1805), спрямована проти тиранії. Віденській публіці знадобилося 10 років, щоб зрозуміти цю оперу. Бетховенові, творчість якого піднімалося на усе більш високу ступінь, ставало усе сутужніше доводити свою музику до свідомості публіки. Відповідно до записок його друга, Штумпфа, і сам композитор почував, що стає усе більш самотнім у місті, де ніколи в його честь улаштовувалися свята.
У грудні 1826 року Бетховен важко занедужує. Він цілком утратив слух; безупинна праця підірвала і зір: читає він лише на превелику силу; відновляється болісне запалення легень. Лікарі п'ять разів оперують його, він без єдиного стогону переносить усі болі. Три місяці організм Бетховена боре зі смертю, але 26 березня 1827 року в 5 годин пополудні великий композитор навіки закрив очі.
Природа подбала про незвичайні проводи композитора. Коли Бетховен лежав у передсмертній агонії, на вулиці валив сніг, а потім раптом віденські будинки потряс могутній удар грому. Хюттенберг, очевидець цієї події, розповідав: "Удар грому потряс кімнату... Бетховен відкрив очі, загрозливим жестом простягнув до неба праву руку зі стиснутим кулаком. Вираження його обличчя було страшне. Здавалося, він кричав: "Я викликаю вас на бій, ворожі сили!.." Проводжати композитора в останню путь прийшло все місто.
Назад | |
|
|
